Незалежна Галичина?(!)

Українська Україна.

Я маю стійку алергію на поширені твердження «Галичина – український П’ємонт» і «Львів – столиця української культури». Не лише в силу їхньої заяложеності; насправді різні версії спростування цих гарних фраз звучать, останнім часом, набагато частіше за самі першопричинні фрази. Мене дивує, що про це взагалі – говорять. П’ємонт (а це порівняння коріниться глибоко в ХІХ столітті) можливий там, де є кому повставати, чому повставати і що об’єднувати; столицею ж актуальної української культури, якщо дотримуватися масштабів, мало б бути місто поскромніше. Ось хоча б Тернопіль: він не лише має славу найбільш україномовного (відносно, порівняно) обласного центру, а й цілком відповідає тій ролі, яку відіграє українська культура в житті однойменної держави. 

Факти: Галичина – обмежена трьома областями (хоча з цього приводу немає однозначної думки (Наприклад, із Буковини походить проект чернівецького депутата Олега Хавича про утворення галицько-української монархії, хоча більшість населення цього краю галичанами себе не вважає)) територія з відчутним переважанням українського елементу серед міського населення. Львів – найбільше у світі (Всесвіті?) місто, де більшість говорить українською. Проти фактів не попреш. Надто я не пертиму проти них з огляду на те, що саме вони стали причиною мого переїзду до Львова з номенклатурно-сталевої столиці степової Наддніпрянщини.

Для мене, українця «селф-мейд», що сформувався переважно під впливом патріотичної літератури й посідав закономірне для мовно-культурного дисидента становище «інтернованого» в великому наддніпрянському місті, далека Галичина була «Україною в квадраті», «українською Україною». Мрією. Але тут час визначитись з одним питанням, що виникає по ходу: а що таке Україна? Варіант перший: Україна – це те, що є. Велика країна (але не держава), що не може позбутися колоніальної спадщини й совкового мислення; для якої російська мова й культура вже зовсім не є (і не може вважатися, хоч і проголошується) чужою; чиї перспективи досить печальні й сумнівні. Словом, наша країна в континуумі місця, часу і тверезої оцінки ситуації. Варіант другий: Україна – це те, чого ми прагнемо. Незалежно-суверенно-соціально-демократично-правова держава з солідним міжнародним іміджем, недоторканими кордонами, прийнятним рівнем життя; населення її, сповнене патріотичного духу, говорить переважно українською, ця мова без жодного примусу лунає з телеекранів і трибун; проїхавши з кінця в кінець поїздом «Ужгород-Харків», пасажир відчуває передусім кліматичні зміни. Наша скромна національна утопія.

Чітко розмежувавши ці два поняття, можна було б добре заощадити на балачках, спекуляціях і безплідних закликах. Бо насправді існує лише перший варіант; тим часом національно стурбований український політикум, мені видається, виходить із того, що Україна Ідеальна таки є десь у паралельному вимірі, скніє, чекає на своїх визволителів, а возз’єднатися з нею нам заважають хто…? Правильно, саме вони. 
Так ось. Галичина – умовний «П’ємонт» тієї самої України Ідеальної, яка (наразі?) не відбулася. Колиска і плацдарм для красивої національної ідеї, яка виявилась Україні Реальній непотрібною. Бо в Реальної України немає П’ємонту. Хіба Донбас. 

Франко писав: «Екстреми ся стрічають». Анекдотичні екстремуми взаємної непривітності східняків і «западенців» (Мене вічно мучитиме питання щодо етимології цього слова, не подібного ані на українське, ані на російське) – не виняток. Хижі бандерівці, чий вік східноукраїнська народна уява продовжила на півстоліття, ще й досі тримають кулемети під стріхами й гостинно розвішують на ліхтарях носіїв «мови міжнародного спілкування», щойно ті відійдуть від вокзалу. Натомість уявлення галичан про Велику Україну можна передати геніальною у своїй лаконічності цитатою з Леся Подерв’янського: «Там – кацапи». Та ми, певно, дамо спокій цьому комічному Диснейлендові плебейської фантазії, порадивши його адептам просто поїхати й пересвідчитись. Феномен, що про нього йтиметься тут, набагато складніший: дорослі, досвідчені, вчені люди, що побували й там, і тут, і бачили обидві України, доходять висновку, що Львову з Києвом не по дорозі. Ось із ними зараз ми спробуємо розібратись. 

Від кого сепаруємось?

Виникнення відцентрового руху в Галичині настільки закономірне, що обговорення його причин автоматично виправдовує саме явище. Як не виникнути галицькому, якщо є гагаузький, кримський, новоросійсько-одеський, русинсько-закарпатський, а ще придністровський, трансильванський, курдський, баскський, квебекський, який завгодно? Зрештою, прагнення до сепарації, як і до інтеграції, є питомим для людської природи.

Ідеологічний простір так званого галицького сепаратизму (Зверніть увагу: варто до будь-якого слова додати це підступне «так званий» і воно втрачає щонайменше половину своєї ваги: так звана філософія, так звана мораль) можна умовно, дуже грубо й суб’єктивно наділити двома крилами: «стихійним» і «розумним». 

Перше характеризується істеричним гаслом «геть від Москви!» (і Києва, як її регіонального дистриб’ютора). Нам би, мовляв, лишень відокремитись, а там уже якось організуємось. Це переважно побутовий сепаратизм на рівні комунальної кухні, поширений серед політично активних, але неграмотних верств населення. Може видатись парадоксальним, але саме в секторі, що тримає курс на відокремлення заради відокремлення, знаходимо найсильніший аргумент сепаратистів. Приблизно такий: «За теперішньої влади, яку ми не можемо змінити, Україна приречена, і ми разом із нею; ми, галичани, маємо потенціал і сили для виживання, тож спробуймо порятувати життєздатну частину України, поки решта не потягла нас за собою на дно». Що тут можна заперечити? Очевидно, що влада колишніх парторгів, яких жодні репетитори не можуть навчити державної мови, змушує розчарованих результатами незалежності українців (Нехай вибачать мене російськомовні громадяни України, що я замінюватиму тавтологічне й нелогічне «україномовні громадяни України» на коротке й категоричне «українці») шукати альтернативні виходи. Але чи виходи?

Відомий публіцист, політолог Кость Бондаренко свого часу закликав зі шпальт «Поступу» – найбільш прихильної до ідей сепаратизму львівської газети – «виборювати для Галичини хоча б автономію, якої вона вже більш ніж заслужила». Бондаренко наче львів’янин, але годується в Києві, тож міг би й передбачити фатальні наслідки відокремлення Галичини, нехай на правах автономії, для всього українства на схід від Збруча. Здобувши автономію, Галичина швидко акумулювала б той найрадикальніший український елемент, що воліє заради рідного мовно-культурного середовища покинути рідний Схід. Можливо, відбувся б зустрічний відплив російськомовного населення, частка якого у Львові становить, за різними оцінками, від 20 до 40 відсотків. В результаті ми мали б легальну й цілком добровільну українську резервацію всередині «української» держави. Автохтонна нація перетворилася б на меншину з обмеженими правами; «Маєте свою Галичину!» – чули б ми у відповідь на протести проти інтеграції з Росією, надання російській мові статусу державної та всіх тих неподобств, яким наразі перешкоджає саме існування Галичини як частини унітарної України. Ілюзорна окремість трьох західних областей звела б нанівець і без того хисткі плоди багаторічних зусиль українських націоналістів-державників, серед яких, як ми знаємо, галичан було багацько. Це скидається на самоїдство щурів, які прогризають обшивку корабля, щоб «утекти» до відкритого моря. І це, звичайно, не пройде. 

«Розумне», інтелігентне крило, до якого належать освічені поборники галицького сепаратизму, сильне передусім чітко означеним курсом: «без України – відразу в Європу!». Деміурги знають: поки нашим людям світлого майбутнього не пообіцяєш, вони навіть пальцем не поворухнуть. Однак, в основі їхньої ідеології лежить украй сумнівне твердження, що галичани – більші європейці, ніж східняки. І культура їхня вища, і традиції «європейськіші», і працьовитіші вони, й ощадливіші. Ця псевдоаксіома коріниться в широті нашої східнослов’янської душі, її схильності до узагальнення та екстраполяції (Про цю схильність свідчить, зокрема, й це моє нахабне узагальнення). І на політичній недалекоглядності мас, які не розуміють, що вступ до НАТО не робить поляків, чехів або угорців німцями; а те, що галичани, обкладаючи одне одного матюками в тролейбусі, додають «прошу пана», не робить їх навіть поляками; і що об’єднана Європа – проект авантюрний, неоднорідний, вже майже потоплений у власній екстенсивності; і що її західне ядро вже давно завагалося щодо того, чи потрібен той дранґ; а кільканадцяти років її більш-менш стабільного існування недостатньо, аби стверджувати: Європейський дім збудовано. 

Звісно, галичанам, у силу суто геополітичних обставин, більше хочеться до Європи. Регулярно виїжджаючи до недалеких закордонів на заробітки, вони встигли світ подивитися, та й себе показати мали нагоду. Та навіть найгуманнішим європейським політикам навряд чи кортіло б породичатися з цим пострадянським розплідником дешевої робочої сили, що відразу зажадає інвестицій у свою безнадійно запущену економіку і, звісно, репетуватиме в Європарламенті голосніше за всіх. Уявити лише кордон об’єднаної Європи з Хмельницькою областю, Закарпатський анклав... Усе це ми вже читали: Олександр Ірванець, «Рівне/Ровно». 

Питання «чи є ми європейцями?» – безідейне. Воно втрачає сенс, щойно ми перестаємо сліпо вірити в те, що європейцем бути краще, ніж ним не бути. Ось я, наприклад, зовсім не знаю, чи є я європейцем. Мені байдуже; але, оскільки приналежність до європейців треба чимось обґрунтувати, я охоче визнаю себе кимось іншим (очевидно, азіатом?). 

Ще однієї жорстокої ідеологічної помилки сепаратисти припускаються, декларуючи своєрідну напівофіційну ностальгію за часами Габсбурзької імперії. Псевдоісторичний буржуазний колорит, створений переважно зусиллями улюбленця львівської публіки Юрка Винничука (не лише прозаїка, а й автора шалено популярних «Львівських обсервацій» у «Поступі»), недвозначно натякає, що найкращі свої часи Галичина пережила за найяснішого цісаря. Не кажучи вже про хуліганські, гідні фанатів Толкіна, ідеї щодо відродження Австро-Угорської монархії з центром у Галичині. Спробуй пояснити прагматичній Європі з її дієтичним гумором таке ставлення до «Тюрми народів»: не обійдешся без чинника українського – sic! – національного характеру. 

Погодимось: галичани об’єктивно дещо ближчі, ніж східняки, до українців ідеальних (себто україномовних, національно свідомих і згуртованих). І тут би їм усвідомити, наскільки вони є життєво необхідними для тих із-за Збруча: адже Велика Україна фізично (ще?) не готова виробляти достатню кількість інтелектуального продукту, здатного посіяти у зросійщені від народження голови думку, що Україна – не телевізійно-книжкова фікція. Адже навіть тепер, коли перший ривок до України Ідеальної захлинувся тринадцятьма роками «перехідного періоду», Західна Україна залишається тією «честю і совістю», що тримає цілу, ту саму, від себе незалежну, махину вкупі. Але галичани воліють кохатися з Великою Україною в позі «96».

Без сепаратора.

Мені дуже хочеться знайти підстави для зарахування галицького сепаратизму до політичних течій. Якщо я скажу: «це просто стьобна світоглядна поза», виникне закономірне запитання: для чого тоді взагалі розводити стільки балачок навколо такого несерйозного явища? Але для політичного руху необхідні лідери, проводирі, харизматичні особистості з певною програмою дій і системою зв’язків з громадськістю. Словом, я шукаю політиків-сепаратистів. І не знаходжу. 

Я звертаюсь до того ж таки Бондаренка з його прогнозами щодо Галичини незалежної: «Неважко скласти список претендентів на найвищу посаду: Гладій, Вишиванюк, Бойко (котрий Богдан) чи хтось із його ставлеників, Куйбіда, Кендзьор, Косів, Білас, Стецьків, Хмара... Може, Пинзеник і Осташ. Може, Пилипчук. Ще хтось?» (Кость Бондаренко, «Ще раз про сепаратизм», «Поступ» №151 (809), 4-10 жовтня 2001 року.). Може, я не досить компетентний і уважний, але не пригадаю, щоб хтось із перелічених осіб декларував свою причетність до галицького сепаратизму. Навпаки, впливові галицькі (читайте – львівські) політики або вже прижилися в Києві, або покладають на українську столицю сподівання щодо подальшого кар’єрного росту. Колись, ще за агонії УРСР, про федеративний устрій України йшлося В’ячеславові Чорноволу, потім почасти його синові Тарасу. Начебто «нюхався» з сепаратистами колишній кандидат у львівські мери, директор Інституту розвитку міста Андрій Садовий. Львівський депутат Сірик, широко відомий у вузьких колах, наближених до міськради, колись несміливо закликав до плебісциту. Можна шукати прецеденти далі; але в цілому спекуляції навколо можливого (?) відокремлення Галичини зазвичай виникають – і скоро вщухають – як не дуже вдалі спроби вплинути на курс київського локомотиву влади. Але жодного політика всеукраїнського рівня, що б заявляв «я за незалежну (автономну) Галичину», я не назву. 

Я в відчаї, я запитую львівське студентство, майбутніх істориків і юристів: «Хто, на вашу думку, ідеолог галицького сепаратизму?». «Бандера!» – відповідають вони, – «Або Скоропадський! Той, що Павло!» 
На чолі, – як то буває з українськими революціями, – стоять романтики, поети, вчені, художники. І вияви їхніх переконань відповідні. 

Знаний художник Володимир Костирко, наприклад, наполягає на тотальному переведенні української (галицької) мови на латинську графіку. Завбачливо починає з себе, заповнюючи латинськими буквочками шпальти того-таки «Поступу». Ideja pysaty ukrajins’ki slova latyns’kymy bukvamy, як зазначав ще Михайло Драгоманов, sama po sobi ne zla. Іван Лучук розробив спеціально для цього начебто повноцінну абетку, «лучуківку», близьку до словацької. Одне лише питання: навіщо? Деякі мови справді повертаються до латинки як до альтернативного варіанту: сербська, хорватська, болгарська, молдавська, азербайджанська, узбецька тощо. Бо мають відповідні давні традиції. У випадку молдавської чи азербайджанської мови це пояснюється тяжінням до найближчої сусідської мови: румунської, турецької. Але нащо українцям, які писали кирилицею споконвіку, винаходити непотрібний їм велосипед – аби бути «більш Європою»? Самим-то хоч не смішно?

До речі, перенасичену діакритичними знаками «лучуківку» європейці, окрім західних слов’ян, розумітимуть не набагато краще, ніж кирилицю. А поки що єдина сфера, де українська латинка справді потребує унормування й кодифікації – це sms-повідомлення. 

Ще один відомий діяч, Любко Петренко, уповає на відновлення Австро-Угорської імперії, яке начебто готує одіозний австрійський неофашист Йорґ Гайдер. Процитую: «Чи є це шансом і для нашого коронного краю долучитися до великої держави? Це, в першу чергу, залежатиме від нашого здорового глузду й політичної волі. А чи захоче Відень повертати собі зіпсутих совєтським режимом земель і людей? Треба сподіватись на краще. Адже ще найясніший цісар Франц Йосип завжди схвально відгукувався про галичан. За подиву гідну лояльність їх навіть нарекли при віденському дворі «тірольцями сходу». Тож доведімо, що ми гідні своїх прадідів, станьмо лицарями свого майбутнього» (Любомир Петренко, «Гайдер відновлює імперію», «Поступ» № 61 (505), субота-неділя1-2 квітня 2000 року). Скажіть мені, що це не жалюгідно. 

Якщо говорити про сепаратистів від науки, то вони діють переважно в царині наукового доведення галицької «інакшості», «неукраїнськості», спираючись, у першу чергу, на історичний матеріал. Ось де невичерпне джерело всілякої демагогії! Йде в хід усе: Галицько-Волинське князівство, король Данило, штурм Львівського замку Хмельницьким як свідчення прадавньої конфронтації галичан і наддніпрянців, «різні боки фронту» під час першої і другої світових, і так далі, і тому подібне. З захмарних наукових висот тяжко помітити, що пересічному галичанинові на князівські звитяги начхати, бо він рівний із пересічним східняком у злиденності, неситості й політичній індиферентності. 

Ну, а народ? Соціологічні дослідження називають різні цифри, але начебто до 30 відсотків галичан не проти відокремлення Галичини. За даними польського журналу «Polityka», у випадку відновлення союзної держави на базі колишнього СРСР «найбільша група галичан – 40 відсотків декларує готовність боротьби за відокремленість своєї малої вітчизни (11 відсотків – за автономію, 29 – за незалежність)» (Wolodymyr Pawliw, «Autonomija dla Galyczyny» , «Polityka», #24, 2002. ). Ну, знаєте, вельми перепрошую. За таких обставин боротиметься кожен, хто себе поважає. Дасть Бог, не буде такої біди на нашу голову. А підступне формулювання «не проти», на відміну від «за», щонайкраще характеризує позицію західноукраїнських мас: якби ж то хтось нас відокремив, то ми в цілому були би не проти. До активних, революційних дій за умов поточної (хоча й, вибачайте за каламбур, непроточної) стабільності готові одиниці. 

Розвага для дорослих.

Галицький сепаратизм – це гра. Той самий постмодерністичний карнавал, що повинен тривати будь-що, заснований на завідомо очевидній недосяжності поставленої мети. Не здолавши політичних висот, галицький сепаратизм став елементом рольової забави дорослих людей. Роблю акцент на слові «дорослих», бо йдеться не про перевдягнутих у саморобні рицарські обладунки молодиків, що марять поверненням князівської слави. «Параґвайська Ембахада» – неофіційне об’єднання, деякі члени якого (наприклад, Любко Футорський, музиканти «Піккардійської терції») можуть вважатися знаменитостями всеукраїнського масштабу. У більшості своїй «параґвайці» – буржуазна інтелігенція віком від 25 до 35. У «Реґуляміні», своєрідному статуті, з яким можна ознайомитись на помпезному сайті «Ембахади», зазначено: «Дійсним членом Ембахади може бути особа мужеського полу, уроджена на теренах Ґалатії (території Параґваю, тимчасово окупованої Уруґваєм)». Впізнаєте? Це растафаріанство. Параґвай тут – уособлення всього доброго для людей, чиї цінності – «бути вільним духом, вміти бавитися і вміти бавити, слухати серцем і відповідати розумом, вміти зустрічати схід сонця, але пам’ятати про його захід, бути добрим католиком, незалежно від віросповідання, не терпіти наруги над розумом, честю і совістю, любити життя у всіх його проявах...». Із реальною державою Парагвай ця утопія не має нічого спільного. Ґалатія (Галичина) – рідна земля і єдиний реальний прояв віртуального Параґваю. Уругвай – це, відповідно, не Україна й не Росія, а все погане в цілому, растаманський Вавилон, тому мета кожного параґвайця – вбити в собі «головного ворога – свою уругвайську сутність». Утім, зросійщена, креолізована Україна все-таки є земним проявом Уругваю; відповідно, столицею цієї квазідержави є «Кієфф», себто «Київ за сучасного стану речей». 

Не мені судити, наскільки це все серйозно. Але чомусь думається, що це просто оригінальний спосіб відтягнутися й весело провести час, попутно епатуючи публіку. Те, чим було українофільство для народовців ХІХ століття. 

Буде геть несправедливо, якщо я не торкнуся ще однієї важливої грані галицько-сепаратистської забави – мовної. Пояснюючи знайомому зі Сходу проблему галицької говірки, я несподівано для себе сформулював: «Цією мовою ніхто насправді не говорить. Але ті, хто можуть, дуже цим пишаються.» І як тут не згадати знову творця галицького псевдоколориту, відомого більше як дотепник Юзьо Обсерватор, ніж письменник Юрій Винничук? Адже саме йому належать лаври у справі виведення діалекту галицьких бабусь на рівень літературної мови. 

Ніц не маю заперечити: ґавичка говірка є троха єнча, ніж наддніпряншька. Питання: хто говорить галицьким діалектом? Мова селян Західної України таки сильно відмінна від української літературної; проте вона аж ніяк не дорівнює тій концентрованій синтетичній зупі, яку варить Винничук. Там, де автентичні носії галицького діалекту, відчуваючи брак своїх власних мовних засобів, мусять удаватись до українських літературних слів, Винничук добирає полонізмів, германізмів, застарілих слів, віднайдених ним у хроніках позаминулого століття. Ні, це не є українсько-польський суржик, як то вигідно уявляти декому на Сході. Це своєрідне есперанто, скомпоноване за принципом відкидання будь-яких слів, подібних до російських. Ні, цією мовою не говорить ніхто. Міське населення Західної України вживає українську, приправлену галицизмами не більшою мірою, ніж наддніпрянська – русизмами. Ті елементи, які пан Юзьо видає за незалежно-галицькі, служать виключно для надання мовленню іронічного, гумористичного відтінку. Відповідно, навіть читаючи абсолютно серйозний текст, писаний у такий спосіб, ви не можете позбутися враження, що все це – жарт, пародія, прикол. 

Хочеться сподіватися, що прагнення до мовної осібності не призведе до такого маразму, який можна спостерігати в русинів Закарпаття (Зацікавлені можуть переглянути, приміром, веб-сторінку пана Петровція http://gafya.narod.ru/). Проблема в тому, що деяким людям, серед яких багато вихованих «на засадах патріотизму і християнської моралі» войовничих молодиків, що нудяться в очікуванні хоч якогось приводу для радикальних дій, почуття гумору бракує. Для них ця окрема, нехай штучна, мова є ще одним свідченням існування галицької нації, а відтак можливості створення незалежної держави. 

На Західному фронті без змін.

Окрім перелічених, є також інші важливі, хоча не такі явні аспекти. Наприклад, релігійний. Це невпинні спроби протиставити тотальну релігійність Заходу безбожності Сходу, а «добрий» греко-католицизм – «поганому» православ’ю. Щоправда, ці дискусії поступово вщухають по мірі зникнення принципових відмінностей між конфесіями, коли люди дедалі частіше обирають той обряд, який їм більш до вподоби. Сама ідея створення греко-католицької держави суперечить об’єднавчим мотивам церковної унії 1596 року; не додає їй очок і всезагальна мода на християнство, що поширилась на Великій Україні ще на початку 90-х і змусила колишніх більшовиків, що тепер тримають кермо влади, долучитися до Церкви. Крім того, галичани почуваються обманутими й використаними після президентських виборів 1999 року, коли мусили під страхом повернення комуністів демонструвати виняткову лояльність до Президента. Не кажучи вже про незабутнє свято радянської авіації на Скнилові, Єдиний економічний простір, утрату демократичними силами позицій у Верховній Раді й багато іншого. Коротше, якщо шукати, підстав і виправдань знайдеться немало. 

Окремого дослідження, либонь, вимагає так звана «галицька ментальність», головні ознаки якої – консерватизм і вірність традиціям, розважливість і ощадливість. Проживши два роки у Львові, я так і не зрозумів, що воно таке; проте часто, коли я не можу збагнути мотивів того чи іншого вчинку, мої знайомі з усмішкою пояснюють: усе це галицька ментальність, ти просто цього не розумієш, бо ти не звідси. Галичанином, отже, не можна стати. Навіть народитися ним – неабияка штука.

Одне питання мусимо лишити відкритим: кому це вигідно? Можна припустити, що всім потроху. Науковцям і публіцистам – для підтримання реноме, митцям – для привертання уваги публіки, промисловцям і експортерам – для загравання з Європою, місцевим політикам – для залякування Києва, місцевим росіянам – для драматизації своїх проблем, Києву – для підтримання образу зловорожої Галичини, причини численних бід. У всякому разі мусимо констатувати, що в тих, кому галицький сепаратизм вигідний, коштів не вистачило навіть на створення більш-менш впливової громадської організації, що вже казати про політичну партію. 

І все-таки не дарма улюбленими для західних українців залишаються жарти про схрони в Карпатах. Боятися галицького сепаратизму не варто, стерегтися – можна і треба. Він – бомба, хоча й глибоко закопана в землю. Над бомбою росте мирна травичка з квіточками, але вона, ймовірно, таки вибухне у випадку, коли українська влада поведеться негідно. Якщо до того часу не заіржавіє й не попсується кінцево. І якщо знайдеться той, хто прикрутить детонатор. Тоді вона неодмінно гепне, і я не беруся прогнозувати, чи призведе це до руйнацій або жертв, але шуму буде точно багато: Галичина це вміє.


Автор: Довженко Отар (Олександр Довженко )